Наприкінці жовтня в Ужгороді почав функціонувати Центр «Прихисток» – заклад для тимчасового проживання мам з дітьми, постраждалих від російського військового вторгнення. Засновниця Центру – Благодійна організація «Комітет медичної допомоги в Закарпатті», головний донор – Громадська організація «Terre Des Hommes». Відкриття закладу обійшлося без урочистостей: замість анонсів – ремонт і облаштування приміщень, замість перерізання стрічок – поселення перших гостей, а це мами з дітками і бабусі з Харкова, Куп’янська, Запоріжжя.

«Банкет» з нагоди відкриття «Прихистку» теж був специфічним – нарада з представниками «Terre Des Hommes» за чашкою кави в офісі БО «КМДЗ». До Ужгорода з робочим візитом приїхали радник з питань політики та комунікації берлінського офісу організації Томас Бертольд, кураторка українського напрямку – Гося Бічик, а з ними – німецька журналістка Леона Гольдстайн.

Пів року тому Комітет медичної допомоги в Закарпатті почав співпрацю з німецькою НГО. Спочатку були гуманітарні вантажі з допомогою для постраждалого цивільного населення, потім – фінансування необхідних запитів, а згодом – придбання та облаштування приміщення для шелтеру в Ужгороді.

Враховуючи й інформаційний напрямок роботи Комітету, вирішили скористатися візитом закордонних партнерів і розпитати їх про мотивацію та специфіку допомоги Україні і про те, яка вона – російсько-українська війна в Німеччині.

Коли і як Україна стала частиною вашої громадської діяльності?

Томас Бертольд:

Наприкінці лютого 2022 року ми почали займатися питаннями, пов’язаними з Україною. Основний акцент діяльності організації – проблематика дітей і підлітків, які втекли від війни в Європу. Ми намагаємося не лише соціалізувати молодь у нових місцях перебування, але й залучити до цих процесів політиків, звернути їхню увагу на ситуацію з українськими дітьми. Важливо додати, що ми не орієнтуємося на проєкт як досягнення єдиної прописаної мети, а сприяємо тому, щоб голоси дітей і підлітків були почуті під час формування порядку денного політики держави.

А яким було ваше життя до 24 лютого 2022 року?

Гося Бічик:

Я прийшла у громадський сектор як волонтерка, а починала свою кар’єру як наукова співробітниця, працюючи етнографом-антропологом. Потім прийшло усвідомлення, що наука важлива, але не настільки, як питання забезпечення дітей їжею і дахом над головою, доступом до навчання під час війни. Так почалася моя громадська робота. 4 роки тому я приїхала до України – працювати у Харкові, а раніше приїздила до вас у відпустки, бувала у Криму, Львові… До 24 лютого 2022 року ми реалізовували багато освітніх, культурно-просвітницьких проєктів на Луганщині, Донеччині, Херсонщині, у Запоріжжі, вибудовували горизонтальні зв’язки між громадськими активістами, формували комунікаційну мережу… Тепер всі ці напрямки роботи поставлені на паузу, війна змінила все включно з пріоритетами – професійними і життєвими. Зараз дуже важко сказати, чим у житті я займаюся, крім України. Єдине, що трішки відволікає від занурення у складну реальність, – це відповідальність за песика, який з’явився у мене в Харкові під час ковідного локдауну.

Як почалася ваша співпраця з БО «Комітет медичної допомоги в Закарпатті»?

Томас Бертольд:

Коли почалася велика війна (з 24 лютого 2022 року – ред.), ми шукали організації, з якими могли б співпрацювати. Для нас тоді було очевидним, що ми не зможемо приїхати в Україну і познайомитися з цими громадськими інституціями, тому важливими були відгуки людей, яких ми знаємо особисто. Так, за посередництва друзів і колег відбулося наше знайомство з Комітетом. Для нас принципово було знайти партнерів в Україні, які є локально активними, мають організаційну мережу, розуміються на політико-правових аспектах своєї діяльності, впроваджуючи яку співпрацюють з державними інститутами. Досвід, авторитет і репутація Комітету медичної допомоги в Закарпатті повністю відповідали нашим запитам, відтак було покладено початок плідному співробітництву, яке триває вже понад пів року.

Гося Бічик:

Ми не є гуманітарною організацією і надавали відповідну допомогу у тих випадках, коли вона була конче необхідною нашим друзям. Але 24 лютого ми прокинулися у геть іншій реальності: з одного боку, неможливо було не реагувати на війну у центрі Європи, з іншого боку, німецьке суспільство зібрало значні кошти на допомогу Україні. І ці гроші передали громадським організаціям, у тому числі, й «Terre Des Hommes», розуміючи, що наших контактів вистачить, аби використати цей ресурс правильно. Ми раді, що у кризовий час знайшли таку організацію (БО «КМДЗ» – ред.), на яку можна покластися, якій можна довіряти і з якою досить оперативно ми узгоджуємо задачі і плани їхньої реалізації.

Якою ви бачите подальшу перспективу співпраці з українським громадянським суспільством, враховуючи, що війна триває і щоденно виникають нові запити і виклики?

Гося Бічик:

Надалі ми орієнтовані підтримувати людей, які безпосередньо здійснюють волонтерську діяльність у непростий для країни час. Ми прекрасно розуміємо, що з появою нових викликів постануть і нові завдання для неурядових організацій, які системно інтегровані у соціальний процес. Підтримуючи вас, ми підтримуємо усе громадянське суспільство в Україні.

Томас Бертольд:

Раніше до вас приїздила наша колега, яка опублікувала статтю у ЗМІ під заголовком «Що потрібно дітям України?». Знаходячись в Німеччині, нам важко достеменно знати відповідь на це питання, але ми впевнені, що вони потребують підтримки громадянського суспільства в Україні, яке буде їх супроводжувати, буде їхнім голосом у владі. Наш острах пов’язаний з тим, що колись коштів на реалізацію суспільно важливих проєктів не буде, бо німецьке громадянське суспільство було дуже щедрим у перші два місяці війни, а потім виникли інші проблеми. Але до того нам важливо, аби неурядовий сектор наших країн консолідувався, і ми б спільно шукали підтримку для продовження нашої роботи. Наш головний пріоритет – вплинути на громадянське суспільство, зробити людей більш відповідальними, передусім за самих себе, і все це через політичне усвідомлення реальної спроможності це робити.

Безсумнівно, військова агресія Росії проти України – це топ-тема для Європи та світу, про яку говорять лідери держав, дипломати і міжнародні інституції. А як сприймають пересічні німці ситуацію в Україні?

Томас Бертольд:

Це сьогодні надзвичайно складне питання. З одного боку, є велика симпатія громадян (до України – ред.), і люди адекватно й виважено сприймають новини про війну, переживають через масовані ракетні удари, про які регулярно дізнаються з медіа. Але з іншого боку, є й реакція на наслідки війни в Україні для Німеччини, для населення. Перш за все, йдеться про ризик значного підвищення цін на газ, пальне, що є домінуючими темами в суспільстві. Відчувається економічна криза, вихід з якої наразі є примарним. Тобто в суспільному дискурсі України стає менше за проблематику Німеччини. Однак наголошу, що останні соціологічні опитування показують підтримку німцями України на рівні 70% – це показник тих, хто готовий підтримувати вас попри загрозу негативних наслідків для себе. Це дуже висока оцінка. Але середній показник, думаю, все ж 50/50. Цифри доволі мінливі.

Інший аспект – політичний. Нещодавно один політик з табору консерваторів заявив, що після закінчення війни Німеччина знову імпортуватиме російський газ. Вочевидь, війна цього чоловіка нічому не навчила. Він дотепер не усвідомив, чого коштує країні залежність від Путіна. Мої побоювання стосуються того, що й німецьке населення не зробить висновків і швидко забуде про війну. Думаю, що в разі появи будь-якого формату мирних переговорів і розмов про послаблення з боку Росії газового шантажу, не варто Україні сильно довіряти Німеччині. У нас набирають обертів впливи правих політичних рухів, постійно проходять мітинги і демонстрації, де висловлюється протест діям уряду і, серед іншого, підтримці України. Це ризики, на які варто звертати увагу, але все ж не забувати про позитивний момент сьогодення – німці у більшості своїй на боці України, а держава дійсно мала б робити більше для вас – і щодо постачання зброї, і щодо гуманітарної підтримки.

Леона Гольдстайн:

Я б додала, що німці до цього часу відчувають наслідки «холодної війни» і поділу Німеччини на східну і західну. Східна частина зберігає цей зв’язок з Росією, інше розуміння Росії – там росіяни й досі «визволителі». Об’єднати суспільство дуже важко, а тому й складно консолідувати його позицію. Всі ці мітинги, про які говорив Томас, теж не мають єдиного начала – там і невдоволені всім безвідносно українського питання, і «ностальгіки», що сумують за минулим й ідеалізують комуністичні часи, і німецькі «праві»...

Томас Бертольд додає, що для багатьох німців після державного кордону на сході одразу починається Росія, наче країн Центрально-Східної Європи й не існує у сприйнятті частини німецького населення.

Це велике історичне упущення – несприйняття простору між Німеччиною та Росією як окремих незалежних держав. Через це, скажімо, протести Польщі та України проти будівництва «Північного потоку» сприймалися як прояви націоналізму, а не як протистояння загрозливим для цих країн процесам, – зауважує Томас.

Упевнена, що ви стежите за новинами з України і не лише з офіційних ЗМІ в Німеччині. Що найбільше чіпляє вас, що хвилює, що захоплює?

Томас Бертольд:

Деякі повідомлення не просто вражають, але й змінюють мене. Зокрема, коли у Twitter я бачу відео про повернення українських солдат на відпочинок додому і зустрічі зі своїми рідними, то дуже емоційно реагую. Це доволі щемливі моменти. Я завжди бачу у цьому антимілітаристичну суть вашої боротьби – ви не нападаєте, ви захищаєтеся і захищаєте. Ця війна інакша – вона про боротьбу за звільнення. Особливо якщо звернутися до німецького контексту, то Німеччина зараз надто самовпевнено поводиться як для держави, яка свого часу вчинила найгірше з того, що лиш можна собі уявити. Здається, через коротку пам’ять ми забуваємо стати на бік тих, хто не просто потребує підтримки, а має на неї право. Сподіваюся, що німецьке суспільство таки засвоїть урок і триматиметься чіткої позиції підтримки України.

Леона Гольдстайн:

Мене злить, що ця війна у Німеччині не сприймалася з 2014 року, а тепер, коли йдеться про подорожчання газу, загрозу ядерних ударів, з’явилася зацікавленість у населення, купа повідомлень у новинах. Ми не правильно і мало говорили про Крим, натомість багато вкладали в співпрацю з Росією, наші політики довго тяжіли до контактів з цією державою. Є відчуття, що ми пізно зрозуміли ситуацію. З іншого боку, через війну з’явилося багато людей, які раніше не мали нічого спільного з громадським активізмом, а тепер є частиною великої спільноти, яка розселяє біженців, збирає гуманітарну допомогу, займається логістикою, жертвує гроші. Це важливо для стимулювання громадянського суспільства в цілому. Так, пік активності минув, тепер більше говорять про наслідки різних сценаріїв для власного життя, для Німеччини. А українці продовжують вражати і бути прикладом – не падають на коліна перед надсилою ворога, гуртуються усім суспільством. Я була вражена чергами бажаючих захищати свою землю. Не думаю, що в аналогічній ситуації в Німеччині було б стільки ж охочих.

Останнє питання особливо відгукнулося у Госі – полька, яка тривалий час працює в Німеччині і чотири роки жила в Харкові, сліз не стримала. Вона знає українську, називає військових «наші хлопці», інтегрована в українське громадянське суспільство. Перебуваючи в Ужгороді, Гося познайомилася з нашими харківськими волонтерами і так сталося, що на складі зустріла харків’ян з добровольчого пошуково-рятувального загону «Мілена». Їм було, про що поговорити.

Події в Україні дають зрозуміти одне – ти не знаєш, що буде завтра. Те, що сьогодні переживають наші військові на фронті, українські міста… Учора ми навіть не могли такого уявити. І в Польщі, і в Україні є приказка, що своя сорочка ближча до тіла, тому для мене дуже важкими в емоційному сприйнятті були події у Харкові: коли Путін бомбив місто, коли ворожі танки їхали твоєю вулицею… Це жахливо і страшно, чим окупанти тебе «здивують» завтра. Тому надзвичайно важливо, щоб світ чув про Україну. Я не знаю, як передати не лише картинку, але й емоції тих, хто бачив війну на власні очі, але це вкрай важливо, для всіх.

З позитивних моментів – ті, що пов’язані з поверненням наших хлопців на деокуповані території, де їх зустрічають місцеві. Коли жінки зі звільненої Харківщини пропонували військовим оладки, я плакала з усіма, хто бачив те відео. Я саме тоді приїхала до Берліну, дала собі установку не плакати, заспокоїтися і братися до нової роботи, але дзвінок від друзів про звільнення Балаклії мав сильніший ефект, ніж будь-які установки.

Катерина Ірха для БО «КМДЗ»

Бездоганний синхронний переклад: Леся Левко