Кожен із нас хоч раз у житті обходив машину, що стоїть на тротуарі, і тягнув візочок чи валізу по проїжджій частині. Хтось не обтяжує себе і викидає сміття під ноги перехожим, бо дистанція у кілька метрів до смітника видається аж такою нездоланною… Для когось зрубати дерево, бо від нього падає небажана тінь у вікно, не те саме, як для іншого потреба зберегти зелені насадження… Це буденні приклади, але глобально вони про доступність і безбар’єрність: одні вирішують свої питання, створюючи бар’єри для інших.

Описані ситуації знайомі всім. Зазвичай ми подумки лаємось і йдемо далі, бо робити зауваження незнайомцю чи незнайомці ніяково, та й навіщо провокувати конфлікт. Ужгородка Антоніна Іванова натомість зупиняється і починає діалог, часто важкий і неприємний, але зумовлений зрозумілою метою – зробити місто, середовище життя тисяч людей більш комфортним, більш безпечним, більш доступним. І якщо хоча б одна така розмова чи відповідний допис у Фейсбук дає результат, це вже привід вважати свою громадянську позицію не такою вже й безнадійною.

Тоня не входить до жодної громадської організації. Просто живе в Ужгороді й не хоче звикати до того, що її дратує. З нею журналісти Іфнормаційно-аналістичного сайту Zaholovok.com.ua (Закарпаття. Про головне) поговорили про те, чому за браком інших способів впливу доводиться соромити порушників у соцмережах і про те, в який спосіб людина може змінити на краще місто, яке любить.

Читайте повний текст інтерв'ю тут. 

Матеріал підготовлено у рамках проєкту «Подолання бар'єрів для забезпечення стійкості: зміцнення соціальної згуртованості, миру та захисту дітей і молоді у спільнотах внутрішньо переміщених осіб та приймаючих громадах в Україні», який реалізує Благодійна організація «Благодійний фонд «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» за підтримки «terre des hommes Deutschland e.V.» та фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.