Це ще одна історія про мешканців нашого «Прихистку» в Ужгороді. Як і попередні, ця розповідь особлива, адже її героїня вже бувала у нас, але не як мешканка, а як волонтерка, що проводила майстер-класи для дітей разом із командою ГО «Щасливі діти».

Знайомтеся, Надія Курочка, 35 років, з міста Балаклія Харківської області та двоє її дітей – Василіса (10 років) та Гліб (8 років). У закладі тимчасового проживання ВПО Комітету медичної допомоги в Закарпатті вона з початку липня 2023 року.

– Рідну домівку ми залишили ще рік тому, увесь цей час жили в Ужгороді, винаймали житло, але через сімейні обставини я була змушена шукати більш доступні варіанти проживання. На щастя, трапився «ПрихистОК», де було місце для нас, і це врятувало ситуацію.

Рідне місто Надії з початку повномасштабної російсько-української війни було окуповане, родина кілька місяців жила в окупації, а потім рятувалася у сусідньому селі.

– Ми місяць жили у підвалі у батьків в селі. Хоч туди і заходили ворожі війська, але постійно не знаходилися, тож у селі було безпечніше, ніж в окупованій Балаклії. Попри все було страшно – ми чули обстріли, і ти не знаєш, куди ракета летить цього разу. Через страх за життя і безпеку дітей вирішили виїжджати, їхати на свій страх і ризик, бо не було ніяких гуманітарних коридорів, а лише чутки і перекази сусідів, які виїздили за продуктами харчування.

За словами Надії, вони їхали в нікуди, але на захід країни, відчуваючи, що там буде безпечніше. За чотири дні дісталися Ужгорода, де на кілька днів мали змогу зупинитися в орендованій квартирі родичів. До цього в Ужгороді родина не була жодного разу.

– З перших днів в Ужгороді я волонтерила: спочатку працювала у проєкті ООН, далі долучилася до команди «Творчих волонтерів Ужгорода», а потім – до ГО «Щасливі діти», з якою співпрацюю й досі за різними напрямками роботи з дітьми. Йдеться про організацію дитячих таборів, проведення освітнього клубу, де ми діток готуємо до середньої школи. Так склалося, що частина проєктів – це й згадані дитячі табори, і майстер-класи, й екскурсії в «Акваріум» – реалізується за підтримки Комітету медичної допомоги в Закарпатті, тож ми були трохи знайомі, що у підсумку мені дуже допомогло. Але всі ці активності для мене новий вид діяльності, адже вдома до війни я працювала на державній службі, опікувалася питаннями соціального захисту літніх людей та осіб з інвалідністю.

Після деокупації Балаклії місто не стало безпечним – періодичні обстріли і значні обсяги замінування ворогом населеного пункту викликали занепокоєння у Надії, і вона не ризикнула везти додому дітей. В Ужгороді вони ходять до школи, знайшли нових друзів, але дуже сумують за дідусем і бабусею, які лишилися на Харківщині.

– Одразу після деокупації я їздила до батьків, заїжджала й додому. З майном все у відносному порядку – пошкоджені лише вікна, але немає відчуття безпеки. А ще ж є фактор людей, коли ти розумієш, хто яку позицію мав під час окупації, а зараз всі ці люди поводяться, наче нічого й не трапилося. І якщо говорити про майбутнє, то все не визначено. Мені дуже подобається в Ужгороді, але це так далеко від батьків, а у мене окрім них нікого немає. Також там бабуся, якій 83 роки, і я маю дбати про неї. Тож зараз я на роздоріжжі. З іншого боку, намагаюся переналаштувати власне життя: вирішити проблеми зі здоров’ям, приділити більше уваги дітям…

Надія, як і більшість наших мешканців, є заручницею цілої низки життєвих обставин, розв’язати які або складно, або ж узагалі неможливо в нинішніх умовах. І тому допомога у вигляді даху над головою хоч і не знімає усіх питань, але позбавляє частини турбот про організацію побуту і завтрашній день. По суті, «ПрихистОК» – це можливість зібратися, оцінити власні сили, взяти новий старт, щоб планувати життя. Спільно з партнерами працюємо далі, аби полегшити життя людям, які постраждали від російської військової агресії!