Про Благодійну організацію «Комітет медичної допомоги в Закарпатті», яка активно функціонує з 2000 року, знають багато людей з галузі і не тільки. Після 24 лютого 2022 року ми, як і все громадянське суспільство, стали працювати більше, більше стало запитів і завдань, і нас загалом стало більше. На певному етапі прийшло усвідомлення, що разом із офісом діє доволі стабільний організм – своєрідний волонтерський штаб, який об’єднав на просторах складських приміщень людей, щоденна робота котрих точно варта уваги.

Історія перша про родину Полякових з Харкова. З нами вони з березня, відповідають за медичний напрямок. В Ужгороді опинилися через війну, до того бували тут виключно як туристи.

Поляков Вячеслав – тато, лікар за фахом, але до війни тривалий час був підприємцем. В Ужгороді повернувся до медичного напрямку, адже у волонтерському штабі допомагає на медичному складі.

– Коли почалися обстріли Харкова, особливо повітряні атаки, ми довго перебували у бомбосховищі. Згодом з’явилася інформація, що через руйнування інфраструктури будуть проблеми з логістикою, тому вирішив евакуювати родину. Так ми опинилися в Ужгороді, де маємо багато друзів, які й запросили рятуватися саме тут. Як приїхали, то вже у перші дні виникла потреба чимось корисним себе зайняти, щоб відволіктися від новин і дурних думок. Так ми познайомилися з Комітетом медичної допомоги в Закарпатті. З 12 березня ми усією родиною щоденно тут на складі. Всі ці коробки і палети з медикаментами – наше поле діяльності. Тобто працюємо і головою, і руками.

Під час волонтерської роботи Вячеслав (а серед волонтерів – просто Слава) вкотре переконався, що світ тісний, бо зустрів багато земляків, які теж через війну опинилися в Ужгороді.

– Зустрів знайомих харківських лікарів. Одні відправляли родини за кордон, а потім поверталися додому. Інші опинилися у підрозділах тероборони, яким ми допомагали з медичним забезпеченням. Це були короткі зустрічі, але зв’язок підтримуємо постійно.

Попри неспокійний район, майно родини Полякових вціліло, зазнавши незначних пошкоджень від уламків російської ракети, яка влучила у сусідній будинок, та підтоплення через проблеми з комунальною інфраструктурою в місті.

– Як би там не було, де б і в яких умовах ми не знаходилися, ми хочемо додому. Думками ми увесь час там. Саме тому намагаємося робити усе можливе для наближення перемоги, адже вона і відкриває шлях харків’янам до рідних домівок.

Полякова Вероніка – донька, лікарка гематолог і онколог. Її місце роботи в Харкові зазнало руйнувань, потрапивши під обстріли ворожої артилерії і танків у перші дні війни. Історія співпраці родини з БО «КМДЗ» почалася саме з Вероніки, яку покликали розбирати і сортувати гумвантаж з ліками. Потім з’ясувалося, що це не упаковка і не коробок, а кілька вантажівок, і рук відповідно потрібно багато.

– Разом із волонтерством я залишалася лікарем-гематологом і онкологом: ввечері консультувала пацієнтів у режимі онлайн, а вдень працювала на медичному складі. Хоч діяльність звична, але нового теж дізнавалася багато, наприклад, щодо європейських медикаментів – аналогів тим, до яких ми звикли в Україні. Важливий досвід, як на мене. Але найбільше враження і досягнення – нові знайомства. Колектив у нас чудовий, підтримка один одного просто неоціненна.

Вероніка єдина з родини, хто з моменту евакуації поверталася до Харкова. Там дівчина вийшла на роботу до лікарні і працювала відповідно до затвердженого графіку.

– Я приїхала у порожній Харків. Це дуже дивні відчуття, таким місто я не бачила ніколи. Обстріли були щодня… Але вдома я зустріла волонтерів, з якими познайомилася тут, в Ужгороді. Це була моя своєрідна група підтримки – мене зустрічали і проводжали з роботи, хвилювалися, як мої справи. Йдеться про людей, з якими ми жили в одному місті, але не були знайомі до війни.

Війна – це не лише втрати і тривоги, іноді – це й мотивація пізнавати щось нове, відкривати для себе перспективи фахового розвитку. Звільнившись з харківської клініки, Вероніка залишається у професії, але розширює межі своєї діяльності.

– Тепер я буду працювати у медзакладі в США, досліджувати нові медичні препарати, поглиблювати знання про генетику. Бажання цим займатися виникло ще до війни, я подавала різні заявки на працевлаштування, але тільки зараз трапилася нагода реалізувати цей намір.

Травкіна Валентина – мама і дружина, за фахом інженер-радіотехнік, до війни – домогосподарка.

– Мій фронт робіт тут – розпаковка і сортування. Перев’язки, антисептики, дитячі і дорослі ліки, засоби гігієни… Усе це приїздило великими вантажівками. І щоб інші члени моєї родини, фахові медики, могли предметно розсортувати ліки, треба розібрати всі ці палети і ящики.

Вдалечині від дому його починаєш любити ще більше. Зв’язок з рідними і друзями підтримується щоденно, особливо цінне спілкування з харків’янами. Харківські медики і волонтери транзитом часто опиняються на складі Комітету, усі вони – важливі ланки великого ланцюга отримання і передачі допомоги Україні від зарубіжних партнерів.

– У вирі щоденної волонтерської роботи я маю безліч приводів бути у захваті від людей, які мене оточують, від українців – стійких, сміливих і цілеспрямованих. Ніхто нічого не чекає, а робить. Тут я відчула, що нам усе під силу. Я можу допомагати, дізнаватися нове, розбиратися у тому, про що раніше й гадки не мала. І я чудово усвідомлюю, що за цим стоїть прагнення наблизити перемогу. Наше спільне бажання – перемога України і повернення додому.

Ми бачимося з нашими волонтерами щодня, постійно спілкуємося у спільних чатах щодо запитів, відвантажень, логістики тощо, але на такі теми без сліз говорити важко. Але кожен вірить, що сльози через переживання точно зміняться на сльози радості через перемогу і повернення додому. Головне – не опускати руки і знайти місце, де ми будемо максимально корисними та ефективними.

Це лише одна з історій про тих, хто знайшов себе під час війни.

Далі буде…