Проект «Парасолька» був створений недержавною організацією «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» (CAMZ) у тісній співпраці зі швейцарською асоціацією «Парасолька» під патронатом мережі Швейцарія-Закарпаття/Україна (NeSTU). Координатор проекту Леся Левко розповідає про його суть – створити взірцевий заклад для молоді, який допоможе поширити практику по всій країні.

– Розкажіть, як з'явився ваш проект.

– Наш проект називається «Парасолька». Він поступово розвивався на базі Вільшанського дитячого будинку-інтернату на Закарпатті. За радянських часів це був заклад закритого типу. Діти, яким виповнювалося 18 років, переводилися у чоловічі та жіночі психоневрологічні інтернати.

У другій половині 1990-х до Закарпаття приїхала місія французької організації "Комітет медичної допомоги". Її фахівці працювали у Вільшанському будинку-інтернаті понад сім років. У Європі давно існував свій підхід у роботі з особливими дітьми: їх навчали, мали свої досягнення. А в нас вважалося, що з дітьми такої категорії інвалідності неможливо проводити жодну навчально-виховну роботу.

– Це надихнуло вас на новий підхід у роботі з такими дітьми?

– Так, французькі фахівці разом із українськими колегами та працівниками інтернату розробили навчальні програми, плани індивідуальної роботи та діагностику для кожної дитини. Крім того, вони створили так звані майстерні: кухня, ткацтво, ліплення та інші.

На початку 2000-х їхня робота дала дуже добрі результати. Понад 20 дітей настільки успішно пройшли процес навчання, що після 18 років їх шкода було віддавати до психоневрологічних закладів. Саме тоді ми вирішили, що варто створити для молоді заклад європейського зразка - відкрити центр, де вони жили б по двоє в кімнаті і мали хороші умови для подальшого розвитку. Крім того, на базі даного центру-гуртожитку ми вирішили організувати різні види діяльності. Наприклад, можна займатися сільським господарством чи ткацтвом, яке поширене у нашій місцевості.

Зараз у проекті беруть участь молоді люди, які мають 3-ту або 4-ту категорію інвалідності і яким вже виповнилося 18 років. Тобто це найскладніша група. Без нашого проекту вони не мали б майбутнього взагалі. Щойно законодавча база дозволила не відправляти таких молодих людей до психоневрологічних установ, а дати їм можливість перебувати у нас до 35 років, ми остаточно зважилися на наш проект.

– Чи важко було реалізувати проект?

– Спочатку ми шукали придатне для цієї мети приміщення. Звісно, ​​потрібно було знайти спонсора для проекту. Ми мали контакти з однією швейцарською організацією, яка раніше працювала на Закарпатті з екологічної безпеки після повені у 1998-2001 роках. Ми надали цій організації свій проект створення молодіжного центру, і вони погодилися на співпрацю. З їхньою допомогою ми придбали відповідне приміщення для гуртожитку, а також велику територію – приблизно два гектари землі.

Після того, як приміщення стало нашим, ми почали шукати гроші на ремонт, придбання інвентарю, а також на оформлення багатьох юридичних дозволів. Паралельно з проведенням цієї роботи разом із нашими швейцарськими партнерами ми розробляли правила та концепції, за якими дотепер працює наш центр. Так, було важко, часом навіть дуже, але ми впоралися. З моменту купівлі ділянки і до сьогодні в центр, а саме в ремонт, облаштування, створення майстерень та господарства, було вкладено близько 1 млн євро.

У 2009 році ми відкрили наш центр та переселили до нього 25 молодих людей. На той час у нас була лише одна будівля. У підвалі ми обладнали майстерні для занять. Але тоді нам ще потрібно було виконати багато робіт з благоустрою території. Зараз ми продовжуємо нашу активну співпрацю із цією швейцарською організацією і навіть підписали відповідну угоду.

– А як сьогодні фінансується ваш центр?

– Усі наші вихованці – сироти. Це означає, що установа фінансується державою, а наші швейцарські колеги оплачують різні додаткові заходи.

– Які ваші подальші плани? У центрі наразі живуть і навчаються 25 молодих людей. Чи будете ви збільшувати їхню чисельність?

– Ми хочемо показати, що всупереч поширеній думці про таких дітей та дорослих з 3-4 групами інвалідності (це насамперед шизофренія та ДЦП), при заняттях за розробленою системою вони стають менш агресивними, навчаються жити в суспільстві. Багатьох дивує, як наші вихованці співають, танцюють, беруть активну участь у різних заходах.

Наша головна ціль – стати окремим центром роботи з такими дітьми. Сьогоднішня залежність від будинку-інтернату у Вільшанах обмежує нашу діяльність. І ми працюємо в цьому напрямку з дирекцією будинку-інтернату та з місцевою владою. Крім того, ми хочемо зберегти наше відділення невеликим. Це європейська практика. Також ми думаємо про допомогу дітям-інвалідам, які мешкають у сім'ях, хочемо надати їм можливість співпрацювати із нашим центром.

Ще одна наша мета – ділитися своїм досвідом. До нас звертаються зацікавлені партнери і ми надаємо їм потрібну інформацію. Наш проект планувався як пілотний, показовий, тож стандарти нашої діяльності мають працювати і в інших закладах країни.

Електронна версія журналу "Аутизм сьогодні".